Вона може… (психотерапевтичне оповідання)

На невеликому, залитому сонцем, пероні регіонального вокзалу гудів вулик строкатих людських думок…
Молода сім’я з двійком дітей метушилася з квитками. Хлопчик – молодший з дітей проситься до батька на руки. Років зо два як живе у цьому світі, такий милий… А дівчинка (років восьми) стоїть поряд, спостерігаючи за своєю сім’єю. Стоїть, спостерігає, та ніби її тут немає. Стоїть, як тінь, із зачохленим спортивним гімнастичним знаряддям на плечі. Лише її сумні очі підлітковим вогнем визирають з-під шапки, а губи точно відраховують хвилини до прибуття потяга. Бо тоді вона поїде з мамою до столиці на змагання. І вони будуть лише удвох. І мама буде лише її. Цілих три доби!..

Он дівчина у модному одязі, років двадцяти з хвостиком (хто ж відстежить тепер ті “хвостики”) скоса поглядає на вбрання якоїсь пані. Такої ж модної пані, як сама. Ніби приміряючи по шкалі модності: “Що то за стиль, чи пасуватиме він мені? Що це за одна така, я ж усіх ніби модних знаю, місто ж невелике?..”

А пані думає своє… Пані думає як їй шкода тієї восьмилітньої дівчинки зі спортивним обручем через плече. А може шкода себе у її віці… Коли вона була змушена досягати неможливих для неї вершин, щоб заробити увагу батьків і, відповідно, їх любов…
Як вона хоче бути тією молодою мамою і дати синові безмежну віру в його сили, а доньці подарувати стільки любові, скільки може вмістити її материнське серце. Просто так подарувати, без очікувань повернення. Подарувати, вселивши синові нездоланну віру у власні сили, а доньці – монументальне відчуття безпеки…
Як цій пані приємно було б бути тією двадцятилітньою “з хвостиком” і перейматися модними трендами з таким же захопленням і такою ж дитячою радістю…

Та вона не така…
А яка вона? “Яка я?” – думала пані – “Що я ще можу?”. “Яка моя місія, як жінки, жінки, що вже йде на захід сонця?” – подумала вона, одразу ж побачивши скептичний вираз обличчя однієї молодої красуні: “Місія! Фе, яке заюзане слово…”. Згадала і посміхнулася, думаючи: “Можу… Напевне ще щось можу…”.

Більше вона не хотіла думати про це… Просто стояла, залита сонцем, посміхаючись якоюсь внутрішньою, глибокою посмішкою. Стояла, відстежуючи свої почуття, насолоджуючись тремтливою яскравістю зимового сонця.

Стрімко під’їхав потяг, агресивно порушивши “дзен” перонного егрегора. І одразу на пероні почався стрімкий “броунівський” рух активних тіл, валіз, думок, затягуючи з собою усіх і все…

В одну секунду пані стала “сама концентрація”. І, підхопивши свої валізи, дбайливо і міцно, як рідне дитя, рушила з місця. Як вона щиро зраділа, коли зрозуміла, що не матиме чарівної нагоди прогнати “зимовий дзен” еротичною пробіжкою з валізами по перону – її вагон дивним чином зупинився біля неї і вона опинилася першою в черзі на посадку. Люди поспіхом виходили з вагона. Вона стояла в очікуванні біля відчинених дверей вагона і думки знову прокинулися: “О, як приємно, що є у нас мужчини готові допомагати чужим жінкам (немолодим і непривабливим)” – подумала вона, проводжаючи ніжним поглядом “героя”, який допомагав жінкам зійти з потяга.

Висадка завершилася і вона знову стала “сама концентрація” та це її не врятувало. Нарешті вона зайшла до вагону вже після більш “концентрованих” жінок, все ж втиснувшись з ніяковою посмішкою перед чоловіками.

“Гаразд, де ж місце? Ойой! Зайшла не в ті двері. Ну що ж, ще трохи…” – майнула думка. І тут вона відстежила, що надто спокійна, надто розслаблена для такої ситуації, незважаючи на те, що “линути” з валізами довелося вузьким проходом, оминаючи пасажирів, які зайшли “у свої двері”.

Нарешті її місце. А куди ж валізу? Усі місця зайняті. І тут мила жінка, з сусіднього крісла пропонує попросити мужчину, щоб той закинув валізу на поличку. “Мужчину? Попросити? Гаразд” – подумала вона, знову дивуючись, що так легко готова попросити про допомогу… чужого мужчину. Та окинувши оком великий сидячий вагон, миттю оцінивши ситуацію, як професійний стратег, вона зрозуміла, що скільки бачить око – скрізь жінки. «Пощастило…» – подумала з посмішкою вона і на мить застигла у роздумах.

Прислухалася до себе, чи готова вона зараз йти так далеко на пошуки допомоги… Її тіло, стомлене нещодавнім подоланням бар’єрів відповіло категоричне «НІ». Чи хоче вона зараз бути слабкою і беззахисною? Чи все ж готова подбати про себе сама? Її дух відповів, що можна спробувати.

“ОК. Варіант рішення номер два” – майнула думка – “закинути самій”. Ця шалена ідея викликала в неї посмішку. І не лише в неї, але й у милої сусідки, яка глянувши на її високі підбори на стильних чоботях, заманливий розріз на вузькій еротичній спідниці і тонкий стан, подумала: “Ну не знаю…)))”.

Пані глянула на сусідку, лукаво посміхаючись (вже неприховано) і промовила (розраховуючи у долі секунди силу, гнучкість, ширину розмаху і висоту падіння): “Ну що?..”. Потім перевіривши безпеку широко розставленими стрункими ногами на підборах, напруживши усе свої струнке тіло, “ехнувши” театрально, легким граційним рухом закинула валізу на поличку. Закинула і трохи сором’язливо, горда собою, посміхнулася милій сусідці відкритою посмішкою. А та, не довго думаючи випалила замислено: “Мда… жінка може все” – і зайняла своє місце, пропустивши пані до вікна, знову занурившись у стрімке інтернет-павутиння на своєму смартфоні.

Коли пані нарешті вмостилася на своєму місці, порозкладавши, у якомусь, лише їй відомому, порядку усі свої чарівні маленькі речі, її думки знову прокинулися: “Як сказала ця мила молода жінка? Жінка може все? Так. Ось що я можу – ВСЕ!”. Від цієї думки її обличчя чарівно змінилося, а посмішка пронизала усе її тремтливо ніжне і водночас надійно міцне тіло. “Так. Жінка може все. Дякую…” – подумала вона і занурилася у “дзен” чарівного зимового пейзажу за вікном швидкісного вагона. Швидкісного, як її стрімке життя. Але тепер ця стрімка плинність життя та жіночих років її вже не лякала: «Я можу все!»…

 © Майя Лукова, maya.kiev.ua

Вона може… (психотерапевтичне оповідання)

Залишити відповідь

Догори