post

Відкрию вам страшну таємницю! Жінки люблять чоловіків, які не сідають в громадському транспорті, а чоловіки люблять усміхнених жінок, які з задоволенням дозволяють про них піклуватися.

Хочете побачити наше суспільство в реальності? Проїдьтеся у метро в час-пік. Хоча вже давно я не маю такої необхідності, та моя дослідницька частина не дає мені розслабитися і веде мене туди  періодично – «обличчям в життя». Я з інтересом спостерігаю за поведінкою чоловіків і жінок, намагаючись зрозуміти, як змінюється або не змінюється наше суспільство.

Ні для кого не секрет, що у нашому транспорті місця для сидіння займають переважно чоловіки. Жінки або не добігають, або «гордо» стоячи над «сплячими красунчиками», роблять вигляд, що їм це не потрібно, навіть принизливо це для них.

Втім, потім ці ж жінки обурюються і навіть лають тих чоловіків за таку нечемність. І знову… не сідають. Більше того, якщо, не доведи Боже, якийсь з красунчиків «прокинеться» раптово і запропонує цій дамі присісти, вона зробить такий вираз обличчя, повний обурення та нерозуміння, що це буде його остання спроба «розбудити  в собі чоловіка».

Ні, я не буду зараз звинувачувати жінок у всіх бідах нашого суспільства. Просто вкотре, як жінка, як мама, як фахівець, хочу зрозуміти, чим викликана така велика кількість подібних «чоловіків» та «жінок» у нашому транспорті, а значить і в суспільстві. Скажете, що переповнений вагон метро – це ще не все суспільство? Скажете, що є ще ті, хто на власному транспорті пересувається або ходить пішки? Якщо уважно придивитися – картина і там така ж, лише «кучність» менша.

Отже, сидять собі чоловіки у метро, роблячи вигляд, що сплять або, що впритул не помічають поряд з собою дитину, яка дихає дядькам та тіткам, вибачте, нижче поясниці чи бабусю стареньку, зігнуту кошиком полуниці вдвоє, чи жінку на підборах з трьома клунками добра і «дамською сумочкою» вагою п’ять кілограмів.

Чому вони сидять? Чому вони взагалі хочуть сидіти, зігнувшись та заховавшись за окуляри і гаджети, а не стояти, вирівнявши мужньо плечі та допомагаючи бабусі запхати той кошик в переповнений вагон, а жінці, ввічливо посміхнувшись, допомогти пройти? Чому? Вони такими народилися? Та, мабуть що ні.

Народилися вони чоловіками. Перший етап психосексуального розвитку, який відповідав за їх статеву поведінку, відбувся ще у мами в животі. А до семи, восьми років у них мала сформуватися статева свідомість, мужність, якщо хочете. А до тринадцяти років дорослі мали допомогти сформувати у цього мужчини відповідні стереотипи, навички статево-рольової поведінки та чоловічого характеру. Батько, чи інший значимий чоловік, мав бути зразком  статевої ролі,  ідеалом мужності. Так, саме «зразком» та «ідеалом»,  адже хлопчики навчаються, копіюючи дорослих, на відміну від «правопівкульних» дівчаток, які розвиваються дослухаючись до казок, думок та повчань. Отже, якщо усього описаного не сталося, то «маємо те, що маємо».

Так, він народився чоловіком! Хромосоми не обманеш. Вже між другим та третім роком життя цей хлопчик почав проявляти агресію, що було природньо для його віку та його статі (він же майбутній захисник). Втім «чемним і слухняним» батькам це, м’яко кажучи, не подобалося і вони, виховані такими ж батьками, зробили все можливе, щоб і їх дитина була «не гірше вихована за інших дітей», щоб вони могли «пишатися» сином. Вони постійно порівнювали його з іншими дітьми, навіть з сестрою, яка природньо, розвивалася швидше та інакше. Порівнювали, звичайно, не на його користь, принижуючи та залякуючи. Його не хвалили за успіхи, не надихали на досягнення, постійно повторюючи  «не вилазь, не огризайся, мовчи, що ти там розумієш, та хто ти такий, мені за тебе соромно»  тощо.  Звичайно, мама й тато, з повною впевненістю в своїй правоті та в тому, що роблять для сина лише добро, контролюючи кожен його крок, пишалися тим, які вони «хороші батьки», яка у них «слухняна дитина».  Але вони не знали (бо цього не навчають у школі та у виші), що таким чином вони успішно активізували в своєму синові внутрішні сили саморуйнування, психічну програму самознищення, «інстинкт смерті». Усі природні очікування майбутнього чоловіка були заблоковані в розвитку, пригнічені та витіснені.

Такі помилки дорослих в кращому випадку призводять до нехтування природних потреб дитини, а в гіршому – стають джерелом приниження та використання дитини.

Це вже потім років через двадцять, коли їх син не захоче навчатися, працювати, одружуватися і забуде до них дорогу, вони, можливо, замисляться…  А зараз так дуже зручно – дитина тиха, чемна, слухняна. Не заважає, не просить, не добивається, не розпитує, не перечить… Диво, а  не дитина!

Ось так і  «їдуть вони у метро»: «втомлений чоловік», який сидить із закритими очима та «сильна жінка», яка гордо стоїть над ним з клунками. І усім здавалося б добре…

Чоловік той хронічно інертний, без енергії для життя, безініціативний, нетворчий, без почуття гумору але який, поряд з тим, уміє терпеливо вислужитися, догодити начальству, щоб хоча б так отримати визнання. І він не поступиться місцем цій «жінці». Його пасивна агресія красномовно віддзеркалена у його тілі та в очах. Він намагається бути розслабленим, але опущені плечі його видають, ноги не тримають а голова заклякла.

Але, чи присяде ця «жінка», якщо їй чемно запропонує той «мужчина», хоча б з почуття провини? Ні! Вона ж «сильна», вона ж «сама всього доб’ється»! Це ж її в два рочки тато принизив, сказавши, що вона нафарбувалася, як повія. Це ж її обстригли під хлопчика, щоб не возитися з тими бантами у школі. Це ж її мама постійно «пахала» на всю родину, забуваючи помити голову і перекладаючи свої обов’язки та негативні емоції на доньку. Це ж їй у підлітковому віці не дозволили зустрічатися з хлопцем, якого вона «кохала», бо він “невихований”. Це ж у неї золота медаль і перемоги на олімпіадах. Це ж її скоро підвищать на роботі. Це ж вона всього добилася сама. Це ж їй не додали любові-турботи в дитинстві, це ж у неї дефіцит емоційного спілкування…

Ні. Вона не сяде. Вона навіть не погляне на того «чоловіка». Вона чекає «принца» такого, як сама – з досягненнями, який підхопить її на руки з тими клунками і полетить з нею у далеке царство, де буде любити її піклуватися про неї. І їй важко зрозуміти, що принц шукає іншу. Так, принц шукає розумну, так мудру, так красуню, але таку, яка в першу чергу поважатиме та любитиме і себе, і його, буде спокійна і радісна. Принц не хоче одружуватися на «емоційній консерві», усеконтролюючій, напруженій, «самостійній» жертві, яка до того ж, залежно від життєвої ситуації,  швидко буде змінюватися на нав’язливого рятівника або агресивного нападника.

Та найгірше те, що все ж наступає той трагічний момент, коли вона сідає, у відповідь на пропозицію того «мужчини», пожалівши його, поглянувши в його «сумні» очі. І все! Пазли зійшлися! Тепер ці дві жертви батьківського виховання будуть довго і самовіддано «любити» один одного. Він, який постійно буде її то ідеалізувати, то обезцінювати, бажаючи знайти в ній «ласкаву маму», яка б йому довіряла і якої не було у дитинстві та вона, яка постійно буде його «рятувати» та принижувати, бо він ніколи не стане для неї турботливим «батьком-захисником», якого вона не мала.

Найгірше у цій ситуації, що ця пара довго буде «ідеальною». Їх ціннісні базові установки зійдуться як пара чобіт.

Він буде постійно скаржитися на життя, але буде прив’язаний до «поганої» жінки, одночасно виражаючи бунт та бажання помститися (агресією, обманом, зрадою тощо). Вона буде терпіти і говорити друзям, що «у них все добре», зриваючись на дітях та шукаючи відраду в роботі, волонтерстві тощо.

Вони зростуться, склеються, як два надламаних дерева, у цих співзалежних стосунках. Вони обоє будуть терпіти і мовчати, бо ж розуміти свої емоції та почуття і говорити про це їх ніхто не вчив.

Зрештою, їх очікування звичайно не виправдаються. Постійні скаргі та звинувачення стануть нестерпні. Але вже пізно: двоє дітей, іпотека, батьки хворі…Як далі жити?.. І таких «пар» піввагона, половина суспільства, а може й більше…

Ні, не пізно! Ніколи не пізно, нарешті, подорослішати. Зрозуміти свою роль як чоловіка або як жінки. Ніколи не пізно зрозуміти, що дитинство не повернеш, що минуле не зміниш, що життя прекрасне сьогодні.  Не пізно. Якщо ви цього насправді хочете. Варто знайти фахівця, який допоможе  перебудувати ваші дитячі травми, визнати і пережити ваш гнів, страхи та образи. Буде не легко. Але хіба зараз легко? У вас зростають діти. Що буде з ними?

Пам’ятаєте українську приказку: «Дитину можна бити поки вона поперек ліжка лежить»? Бити не можна, звичайно. Але фізичне покарання до дволітнього віку, не має таких плачевних наслідків для психіки дитини, які воно матиме після того, як сформується самоусвідослення дитини. Отже, після того, як дитина сказала «я сам» – ваша дитина стає самостійною і “бити” уже не допоможе. Потрібно до неї прислухатися ще більше, а потім ще більше, і ще більше… Ще одну приказку пам’ятаєте: «Малі діти – малий клопіт»? То ж, чим старша дитина, тим більше уваги вона потребує. Не контролю, а уваги та підтримки, аж поки її психіка не досягне зрілості.

Потрібно бути уважним і терпеливим, віддзеркалювати бажання дитини та поважати маленьку людину. Якщо батькам, привчаючи дитину до горщика у віці двох років,  вдасться пережити перший досвід соціалізації дитини м’яко, без травмуючих дитину переживань, без страху, конфліктів волі та сорому, то інші соціально значимі стереотипи поведінки надалі будуть сформовані адекватно.

Так, так, ваша дитина в два роки вже самостійна! Дворічна дитина вже здатна передбачити наслідки своїх вчинків і добре знає, що якщо вона наступного разу знову скаже «я сам», то мати або батько знову принизить її, застосувавши силу. І знову буде боляче. Вона вже розуміє, що найкращий вихід – виконувати бажання тата і мами та не пручатися. Тоді її будуть любити. Хоча самоусвідомлення та Его уже формується і пручатися хочеться…

Тут не потрібно бути суперпсихологом, щоб зрозуміти, що кудись те Его має подітися. І психологічні механізми та захист, відповідно, зроблять своє діло, витіснивши нереалізовану агресію, яка заблокує організм, психіку, почуття, тіло. У вашої вже дорослої дитини  постійно будуть боліти ноги, стане негнучкою спина та шия. ЇЇ замучать простуди,  кашель, гастрити, поноси та головні болі, статеві дисфункції. Ви цього хочете?

Ваша дитина, найчастіше несвідомо, збереже спогад про те, як була зламана її воля і пам’ятатиме, що незважаючи на це, вона вижила. Це стосується і хлопчиків і дівчаток. У дитини залишиться підсвідоме бажання протистояти тим поразкам і ствердитися та помститися: «Я не буду злитися, я помщуся потім». Але помста все не вдається. Ілюзія помсти зникає. І вже доросла людина починає самознищуватися, або знаходить радість у власних поразках і відкидає навіть думку про будь-які спроби змінити свою позицію жертви. Їй легко та спокійно бути нещасною, без роботи, без житла, без сім’ї, бо усі тебе жаліють, а деякі навіть допомагають і ніякої відповідальності ні за себе, ні за іншого.

З давніх давен у східних культурах вихованням хлопчика, який досягнув дворічного віку, займався чоловік, а не мама. Завдання мами з цього віку одне – надавати любов-підтримку та любов-розуміння. Поряд з дитиною мають бути психічно здоровий значимий чоловік та психічно здорова значима жінка обов’язково, лише тоді соціалізація хлопчика чи дівчинки відбудеться збалансовано. Так, це складно, практично неможливо, бо розлучення зараз в моді, бо як створити щасливу сім’ю, як зберегти стосунки, як виховувати дітей ніхто не навчає. Є у школі, наприклад, предмет емоційна грамотність? Немає, головне: «Не знаєш закон Ома – сиди вдома».

Тому й маємо таку картину  і в транспорті, і в суспільстві: сидять з закритими очима «чоловіки» з активною «програмою самознищення» і стоять над ними жінки з також ж програмою, яку одна психолог назвала «антиспит» (мовою оригіналу означає «никто с ней не спит»). Ніхто не сприймає її як жінку. Бо вона зосереджена на досягненнях, не помічаючи своїх емоцій та бажань, бо саме за успіхи (“любой ценой”) її хвалили в дитинстві, за це її любили і ставили в приклад братові. Бо саме так вона отримує любов. І його ніхто не сприймає як чоловіка. Бо він, підсвідомо насолоджуючись позицією жертви, зосереджений на помсті усім, хто його принижував і ганьбив, або усім, хто «схожий» на його кривдників.

Ось так і їдуть… Ось так і живуть…

Батьки! Зупиніться! Не спішіть будувати “щасливу Україну”. Почніть з себе, з своєї сім’ї. Допоможіть своїм дітям. Побудуйте щастя в своєму серці, в своєму домі, тоді й Україна стане кращою. Варто все ж пошукати психолога або психотерапевта, який допоможе вам позбутися психічної програми самознищення “інстинкту смерті” і зможе відновити ваш “інстинкт життя”, ваш статевий інстинкт.

Книги, що надихнули:

  1. Пезешкиан Носрат «Психотерапия повседневной жизни: тренинг разрешения конфликтов»
  2. Стивен М. Джонсон «Психотерапия характера»
  3. Фрейд Зигмунд «Мы и смерть»

© Майя Сичова, maya.kiev.ua

Фото Романа Соколова