post

Питання матерів і доньок не втрачає актуальності у психологічній практиці. Та й не лише у психологічній. Відколи моя донька сказала: “Я сама!”, відчуваю себе менеджером середньої ланки. При чому, нижня ланка – демократично-незалежна, а верхня – консервативно-совєцька. Так, весело але непросто бути і донькою, і мамою одночасно, особливо, коли твоя мама дитя 40-х, а донька – дитя 90-х. Впевнена, що я така не одна, тож, вирішила поділитися з вами думками.

Як навчитися жити, розуміючи один одного, таким трьом різним поколінням, трьом різним світам? Як знайти баланс?.. Як знівелювати різницю у таких різних поглядах та установках? Де межа між минулим і майбутнім, між любов’ю та злиттям, між підтримкою та опікою, між брати і давати, любити і знати, прямотою і чемністю? Якщо «любити» – це чемно брати з любов’ю, тоді: «знати» – це давати чесно з прямотою, зі знаннями? Отже, мама, незалежно від свого віку, має не лише віддавати любов. Вона, насамперед, має навчитися чемно брати любов і прямо, щиро давати знання?

Віддавати для мами – природньо та легко (особливо для мами української). Вона усе чемно віддає дітям, підсвідомо (інколи й свідомо) очікуючи, що діти її доглянуть та «принесуть склянку води» на старість.  Але чому наші мами усіх поколінь віддають усю любов, усю яку мають. А мають вони її, скажемо відверто, не багато. Чому вони забувають просту істину, що ділитися можна лише тим, чим багатий. Як можна віддавати любов, якої не маєш, якої не отримала твоя прабабуся, бабуся, мама у складні воєнні та повоєнні періоди. Як можна віддавати любов, яку невтомно заробляла протягом життя, доводячи свою цінність для суспільства (намагаючись отримати лише «5», «будуючи комунізм», готуючи смаколики для величезної родини, забороняючи собі навіть хворіти). Де її взяти? Залишилася хіба що «любовь к родине» і прагнення невтомно опікуватися усіма, заробляючи таким чином любов на старість…

Прошу, не вимагайте любові від своїх матерів, доньки усіх поколінь. Приймайте їх такими якими вони є. Спробуйте віднайти, відродити, викристалізувати любов у себе в душі.

Спробуйте стати дорослими. Так, це не просто. Значно легше зверхньо бурчати і по-дитячому ображатися на маму або бабусю. Це просто, для цього не потрібно навчатися – це інстинкт. Але ж ми з вами живі істоти вищого виду, а все живе природно має розвиватися й далі протягом життя. Матусі та доньки, давайте будемо розвиватися, будемо ставати кращими ніж були вчора, ставати добрішими, щирішими, відкритішими, в першу чергу до себе. Давайте розберемося в собі, зрозуміємо себе, давайте вчитися щиро дарувати і ввічливо приймати любов. А якщо ми, раптом, щось знаємо (або думаємо, що знаємо) більше ніж наша донька або наша мама, то маємо давати ці знання тоді, коли нас про це попросять. Давати щиро відкрито, без зверхності.

Пам’ятаєте вислів «щаслива мама – щасливі діти»? Пам’ятаєте свою маму щасливою і радісною у вашому дитинстві? Пам’ятаєте, як мало для цього потрібно? Пам’ятаєте, як вам тоді було все одно, що зараз стоїть на столі і чи випраний ваш одяг, і до якої ви школи підете навчатися завтра чи до якого вищого навчального закладу вступите, чи не вступите?.. Головне – мама Сміється! Мама – вас Бачить! Мама – вас Чує!

Мами, забудьте, що донька «Ваша», не кажіть: «вона в Мене», адже вона – «Своя власна», зі своїм власним досвідом, своїми проблемами  і своїми помилками, які вона сама має невміло зробити і з гідністю виправити. Чим раніше ви це зрозумієте, тим кращі у вас будуть стосунки. Просто якнайчастіше кажіть їй: “Донечко, будь-яке твоє рішення я підтримаю та молитимусь, щоб воно зробило тебе щасливою” і просто послухайте свою доньку, відклавши усі свої “багато справ”.

Доньки, забудьте, що ви мудріші за своїх матусь і бабусь, у них життєвого досвіду значно більше (порахуйте прожиті роки), а це вам не докторська дисертація. Навчіться казати своїм мамам (вголос, якщо зможете або у думках): “Матусю, я тебе люблю, що б там не було між нами. Я тебе любитиму, навіть якщо ти не готуватимеш мої улюблені страви, любитиму просто за те, що ти дала мені життя. Я лише хочу, щоб ти була в моєму житті якнайдовше. Посидь біля мене і мовчки мене послухай”.

У кожної з нас є мама. І навіть якщо вона вже не в цьому світі, вона нас чує і ми завжди можемо їй розповісти те, що у нас на душі, словами, листом, молитвою, піснею…

Одна, рідна для мене молода красуня якось сказала із захватом: «Для мене було відкриттям, що моя мама виявляється також людина!». Так, ваша мама людина, особистість, жінка і не важливо, скільки їй років. Пам’ятаймо про це. Давайте попіклуємося кожна про себе, а донька і мама уже дорослі дівчатка, вони чудово дадуть самі собі раду. Зроблять свої помилки і свої відкриття. Наприкінці згадався лозунг з відомого совєцького фільму: «Женщина – тоже человек».  Аналогічно, мама – «тоже человек».

Щиро бажаю любові і тихої радості.

Дякую Євгенії Гапчинській за її неповторну творчість.

 © Майя, maya.kiev.ua