Рівень розвитку сучасного суспільства вимагає пошуку новітніх підходів до здоров’я людини. Вимагає погляду на людину, як на цілісну саморегульовану систему. Сьогодні традиційна наука все частіше зустрічається з ситуацією, коли патологія не супроводжується видимими соматичними змінами. Водночас все частіше спостерігається зміна психологічного статусу людини, аж до соціальної дезадаптації. Кількість захворювань обумовлених психікою, за різними даними, коливається від 30 до 80%  [2, с. 6; 3, с. 15]. Незважаючи на відносну доказову базу цих показників, очевидно, що вплив психічних факторів на фізичний стан людини невпинно зростає. Так само зростає  недовіра до традиційних методів медичної науки, яка була звичною для усіх часів і народів. Усе це і значний внесок психосоматозів в інвалідизацію населення обумовлюють безперечну актуальність проблеми психосоматики.

Питаннями взаємозв’язку соматичних функцій та психічних процесів займалися як фахівці соматичної медицини, такі, наприклад, як: І. Сєчєнов, І. Павлов, В. Бехтєрев, П. Анохін, Ю. Александров та інші, так і психіатри, психотерапевти, психологи, починаючи з З. Фрейда, А. Адлера, Л.Сонди. Важливий внесок у розвиток психосоматичної теорії зробив професор Носсрат Пезешкіан, протиставивши фрейдівській психопатології щоденного життя конфліктцентровану психотерапію повсякденного життя з урахуванням усіх мінливих сфер життя людини та диференційного аналізу актуальних здібностей, як головної ресурсної складової для подолання патологій, з акцентом на вже існуючому, наявному, цілісному, даному [3].

Метою цього викладу є спроба здійснити теоретико-методологічний аналіз психосоматичних аспектів внутрішньої динаміки конфлікту в позитивній психотерапії за допомогою інструменту «Психосоматична дуга за Н. Пезешкіаном».

Класично термін «психосоматика» пояснюється як напрям у медицині та психології, що займається вивченням впливу психологічних (переважно психогенних) чинників на виникнення і подальшу динаміку соматичних захворювань і базується на термінах «психосоматичний» (1818 р Хайнрот) та «соматопсихічний» (1822 р М. Якобі) [2]. Об’єднання у терміні «психосоматика» двох слів (psyche і soma) втілює системний погляд на людину і пояснює послідовній взаємозв’язок цих двох надважливих складових для її здоров’я. Водночас, найбільші світові релігії та психотерапевтичні школи сходяться на думці триєдиної сутності людини (дух, душа, тіло). Нині основою успішної роботи не лише психотерапевта але й лікаря соматичної медицини має бути достатній рівень як фізичного та емоційного, так і духовного благополуччя. Тому сучасна ситуація в психосоматичній медицині, психотерапії та культурно-релігійній сфері вимагає пошуку транскультурного напряму, який вивчатиме ширші причини соматичних розладів, об’єднавши і дух, і  душу, і тіло (програми, почуття, тілесні відчуття). Цей напрям, наприклад, може мати назву «спірітоспихосоматика».

 

Історія сучасної психосоматичної медицини починається з психоаналітичної концепції Фрейда, який вказував, що емоційна реакція, що виражається у формі туги і постійної тривоги, нейро-вегетативно-ендокринних змін і характерному відчуття страху, є сполучною ланкою між психологічною та соматичною сферами. Таким чином, до психосоматичних захворювань відносять ті порушення здоров’я, етіопатогенез яких – справжня соматизація переживань, тобто соматизація без психологічного захисту, коли, захищаючи душевну рівновагу, пошкоджується тілесне здоров’я [2, с.8].

Позитивна психотерапія у свою чергу, наголошує на цілісному баченій життя особистості та оптимістичному сприйнятті природи, з врахуванням всіх дійсних її складових. Позитивна психотерапія досліджує захворювання орієнтуючись на ресурси.

Нижче зроблено спробу поєднати три принципи позитивної психотерапії крізь призму триєдиної сутності людини (рис. 1). Принцип надії (дух) як позитивний підхід у баченні здібностей і можливостей людини, принцип балансу (душа), як змістовний диференційний аналіз психодинаміки особистості, результатом якого є гармонізація первинних і вторинних актуальних здібностей людини і принцип самодопомоги (тіло), якому відповідає 5-крокова метамодель, що використовується як стратегія гармонізації, адаптації та розвитку особистості – спочатку, в самому процесі психотерапії, і потім, в подальшому процесі самодопомоги людини собі і своєму оточенню: своєму партнерові, своїй родині, своєї організації, своїй громаді та т. д.  З точки зору психосоматики Пезешкіана, на першому плані стоїть тіло-Я-сприйняття. Як людина сприймає своє тіло. Водночас порушення роботи певного органу в людини з психосоматичним захворюванням стає зрозумілим після розгляду його концепцій стосовно тілесної сфери, базових емоційних установок, змісту конфлікту та диференційного аналізу базових та первинних і вторинних актуальних здібностей [3, с. 51]. Але людина здатна допомогти собі лише тоді, коли вона «в тілі», адже: «У здоровому тілі здоровий дух». Водночас, «сильні духом» люди, яким властива надія, віра, здорове сприйняття реальності, данності, здатні «побачити» і збалансувати свої базові та актуальні здібності і натренувати тіло. Якщо ж «душа людини співає», її поведінкові та емоційні базові програми знаходяться в балансі, тоді й тіло «слухається» і «духу вистачить на все» [4].

Рис. 1 Три принципи ПП (надії, балансу, самодопомоги) крізь призму триєдиної сутності людини (дух, душа, тіло) в глобальному суспільстві постмодерну.

Наступним відправним моментом психосоматики Н. Пезешкіана є те, що людина активний організатор свого власного буття, що вона свідомо чи несвідомо орієнтується на певні цінності і прагне наповнити своє життя змістом, реалізуючи своє самовираження тільки в постійній взаємодії із соціальним середовищем [3]. Наразі ж класична психосоматична наука вивчає виключно соматичну реакцію на емоційне переживання, яка лежить в основі психосоматичного захворювання, що супроводжується функціональними змінами і патологічними порушеннями в органах. А також, відповідну схильність, яка може впливати на вибір органа або системи, яка руйнується.

У процесі формування вогнища патологічної імпульсації, яке обростає нейрогуморальними зв’язками з тими чи іншими системами організму, ключовою ланкою є довготривала (емоційна) пам’ять. Чим яскравіші емоції, тим більша ймовірність активації сліду пам’яті і надійніше  закріплення, яке зберігається у вигляді енграм – «слідів пам’яті» [2, с.9] які й визначають сприйняття людиною реальності і поведінкові реакції. Справжніми причинами рецидиву нерідко стає лише «воскресіння» відповідної симптоматики з минулого внаслідок пожвавлення її слідів [2, с.9]. З огляду на зазначене вище, провідна роль у формуванні довгострокової пам’яті належить не стільки дійсній тяжкості соматичного страждання (внутрішнього конфлікту), скільки стресогенній дії викликаній ним (актуального конфлікту) або від душевних переживань, які випадково збіглися з ним (базовий конфлікт) та напряму переробки конфлікту (ключовий конфлікт).

Першорядним фактором, що обумовлює переважну локалізацію психосоматичних розладів, стає страх, як страх смерті [2, с. 9]. Страх – це емоційна категорія як базова основа дисфункціональних та патологічних проявів і самозбереження людини. Відповідно, страх сприяє розвитку адреналінозалежності, «здібності до любові», чемності, первинних здібностей. Агресія ж, навпаки, має вторинну, норадреналінову природу, природу «знання», яке людина отримує в процесі соціалізації: «Якщо я буду агресивним, усі розбіжаться» (рис. 2). Таким чином, важко не погодитися, що «ми будуємо свою реальність, як дзеркальне відображення підсвідомих програм» [1, с. 33]. Саме тому ранній дитячий вік має бути чи не головним у психосоціальному розвитку особистості. Водночас, реакція людини на навколишній світ залежить від її (людини) свободи вибору [1, с. 33]. І лише цілісність людини та баланс її базових і актуальних здібностей може забезпечити певну екологічність цьому вибору, завдяки упорядкованим емоціям. Терапевт же, у свою чергу, має зрозуміти людину цілісно у її життєвій ситуації, в якій розвивається захворювання [3, с. 42].

Хронічному стресу (актуальному конфлікту) у контексті розвитку психосоматичної патології надається надважлива роль, адже він є пусковим механізмом порушень когнітивної та психоемоційної сфери, нейрогуморальних та вісцеральних механізмів. Ці порушення у свою чергу, залежно розвитку конфлікту формують певну патологію у конкретної людини. В основі концепції психосоматичної дуги професора Пезешкіана вбачаємо розуміння регульованості будь-якої нашої дії на основі зворотних зв’язків, що сигналізують про ефект дії і дозволяють, враховуючи цей ефект, здійснювати і вносити поправки при порушенні чіткості дії. Тому найважливішою умовою нервової діяльності є відстеження того, чи збігається отриманий результат з очікуваним, що створює механізм зворонього зв’яку, який замикає коло рефлексу вкотре доводячи виключну саморегульованість людського організму. Головний мозок, як високоорганізована система управління, може не лише отримувати, зберігати і використовувати отриману інформацію, а й прогнозувати, виробляти план дій, керувати цими діями для вирішення певних завдань. І до того часу, поки людина може свідомо керувати своїми емоційним станом рефлекторні природні реакції зберігаються.

Рис. 2. Психосоматична дуга (доктор Носсрат Пезешкіан) модифікована

Таким чином, з урахуванням думки професора Пезешкіана, що людина – центральна фігура у спілкуванні з хворобою, враховуючи пасивну позицію пацієнта в терапії [3, с. 22], головним завданням психосоматики і позитивної психотерапії наразі, вбачається розширення методів самодопомоги та самопізнання і пошук інтегративних методик, які б зводили міждисциплінарні мости. Саме тому, такий інструмент, як «Психосоматична дуга» спонукав до подальшого еклектичного поглиблення і систематизації у руслі позитивної психотерапії цього концептуального інструменту. В результаті дослідження вкотре була підтверджена гіпотеза про те, що розвиток та попередження тих чи інших органічних порушень можна відстежити за внутрішньою динамікою конфлікту яка залежить від напряму переробки конфлікту (від поведінкових норм, які базуються на здібностях до любові та до пізнання) і корелюється зі способом реагування на стрес (рис. 2, табл.1). Таке бачення психосоматичної теорії сприятиме відновленню цілісності особистості та допоможе навчити клієнта робити це самотужки.

Таблиця 1

Органічні порушення за напрямом розвитку ключового конфлікту

Ми здійснили спробу дослідити взаємозв’язок внутрішньої динаміки конфлікту та змістовного контексту диференційного аналізу з психосоматичною реакцією (дугою), описаною професором Пезешкіаном. Спробували поєднати психодинаміку, нейрофізіологію та «соматодинаміку» розвитку гострих та хронічних розладів. Зрозуміло, що ця теорія ще потребує глибшого дослідження і фахового обговорення, тому вивчення психосоматичної теорії Н. Пезешкіана, крізь призму психофізіологічних реакцій, стане основою подальших розвідок.

Усі схеми і таблиці є авторськими, посилання на першоджерело – обов’язкове.  © Майя Лукова, maya.kiev.ua

Бажаю любові, щиро ваша, Майя

 Список використаних джерел

  1. Лев. Ольга Молитва врача. Почему мы болеем, или Как запрограмировать себя на здоровье / О. Лев. : РИПОЛ класик, 2016. – 224 с. – (Новое здоровье)
  2. Малкина-Пых И. Г. Психосоматика Справочник практического психолога «Психосоматика»: Эксмо; Москва; 2008. 563 с.
  3. Носсрат Пезешкиан Психосоматика и позитивная психотерапия : Пер. с нем. – М. : Медицина, 1996. – 464 с. : ил.
  4. Сичова Майя Практичні завдання позитивної крос-культурної психотерапії в епоху постмодерну/ Виступ // «Психотерапія: від романтизму до пост-модернізму», 22-а науково-практична конференція, Українська Спілка Психотерапевтів // Вінниця, 25-27 червня, 2016

 © Майя Лукова, maya.kiev.ua

Залишити відповідь