post

Наші діти народилися,
щоб бути слухняними,чи щасливими?

Про сім’ю, про батьків, про виховання, про любов…

Куріння і алкоголь вбиває? Трудоголізм вбиває? Зради вбивають? Секта вбиває? Чому не пишуть на свідоцтві про народження: «Батьки, обережно, виховання вбиває!»?.. Чому наша освіта, наше суспільство не навчають бути батьками?

Чому наші діти мають заробляти любов чистими штанцями, оцінками, досягненнями, які їх не радують, терпінням у деструктивних шлюбах? Чому діти стають лікарями, щоб бути комусь потрібними, вчителями, щоб бути для когось важливими, рятівниками, щоб заробити визнання…, а не тому, що це приносить їм задоволення, а потім вигорають і ненавидять свою роботу і себе у ній? Лише для того, щоб стати втіленням наших з вами, батьки, мрій? Для того, щоб ми могли ними вихвалятися, перед такими ж недореалізованими дорослими? Чому ми не вміємо просто любити своїх дітей. Безоціночно, без порівнянь, без зверхності, без своїх мрій і проекцій?

Мені болить виховання.

Спочатку працювала з дітьми і батьками в освіті. Боліло мені виховання.
Потім працювала з дуууже солідними людьми, які несуть відповідальність за державу. Боліло мені виховання.
Тепер працюю з людьми, які взяли відповідальність за своє життя, які хочуть розібратися у собі, у своїй душі. Тепер і мені, і їм болить виховання.

Виховання у позитивній психотерапії віддзеркалює «базовий конфлікт» і дітей, і батьків усіх поколінь. В основі цього конфлікту базові емоційні установки, моделі для наслідування, розвиток здібності «Любити». Увага! «Любити», а не «Знати».
Сім’я, виховання – це перш за все про «Любити», а вже потім про «Знати».
Сім’я – про Любити, у чотирьох напрямах «Я», «Ти», «Ми», «Пра-Ми». Про те, як людину в дитинстві сприймали значимі люди, про те, як вони (значимі люди) сприймали і сприймають один одного, інших людей і Всесвіт. Про це – сім’я. Про розвиток душі, а вже потім про особистість, “радянську людину” чи громадянина демократичного суспільства.

Розвинути здібності «Знати», розвинути інтелектуальну частину людини, її здатність пізнавати світ науковими методами допоможе освіта. А навчити духовності, виплекати емоційну складову особистості, здатність встановлювати близькі стосунки, дарувати і приймати любов – більше ніхто і ніколи, лише сім’я.
Виховання – основа сім’ї. Її стовпи, її каркас, її база, її альфа і омега. Без виховання батьків, не буде виховання дітей. Але ж батьки – це колишні діти.

Що первинне? Виховання батьків чи дітей? Як вийти з цього пекельного кола спотвореного виховання, фрагментованого інституту сучасної української сім’ї? Сучасні діти чи сучасні батьки мають розірвати це коло?

Забагато запитань…

Я б розпочала з дітей. Якби була Міністром освіти))), то обов’язково запровадила б нормативний предмет про сім’ю, починаючи з дошкільного виховання. Маю досвід роботи і в дитячому садочку, і в школі, і в ПТУ, і на керівних посадах у владі (від району до міністерства). Знаю про що пишу, без прихованої скромності). Наразі, на жаль, в Україні не маємо ні програми відповідної, ні фахівців.

Так, “експериментальні” реформи у гуманітарній сфері йдуть одна за одною, захлинаючись в ідеалістичних ідеях та спотикаючись об консерватизм “радянського” керівника, вчителя, лікаря, психолога). Ми з вами ніби самі в себе піддослідні кролики)) Але без експерименту, без дослідження феноменів, без систематизації і коригування отриманих раніше результатів, важко досягти об’єктивності емпіричних даних про стан освіти і рівень задоволення сучасних освітніх потреб. Важко стерти зі свідомого і підсвідомого українців нарцистичний страх довіри, маніакальне бажання справедливості та мазохістичне почуття постійної провини, які так майстерно плекалося совєцькою пропагандою. Це все у нас ще попереду, довго))). Держава молода. Дамо їй шанс…

Що зараз? Як у такій ситуації зберегти, підтримати, виплекати інститут сучасної української сім’ї? Українського виховання? Жодним чином не маю на увазі етнічного виховання. Ні. Українського модерного транскультурного виховання, яке базуватиметься на кращих національних традиціях.
Чи можемо кожен щось зробити? Кожен на своїй позиції в суспільстві?

Наприклад, мені наразі на цій ниві випала честь працювати як матері і як психотерапевту.
Як мати, намагаюся бути щирою до почуттів моєї дорослої доньки і одночасно чемною до її віку.
Як психотерапевт, бачу нагальну необхідність просвіти для батьків. Вони, сучасні молоді батьки, у більшості своїй, мають бажання розвиватися і вчитися батьківству, розуміючи, що батьківство – це процес, а не результат. Але вони зазвичай хочуть, щоб це було швидко. Хочуть «чарівної таблетки»). Не бажають враховувати, що їх (сучасних молодих батьків) виховували «розгублені останні комсомольці», тих комсомольців «емоційно залежні діти розвинутого соціалізму», тих дітей «справедливі діти війни», тих дітей застрашені і замордовані голодом та репресіями напівгромадяни напівдержави… Далі навіть страшно продовжувати. Розуміють, знають, але враховувати не хочуть. Дамо їм час. У них вийде…

А мені що робити? Куди бігти? Або не бігти?.. Може залишити все як є, дозволивши цьому процесу еволюціонувати? Дозволити боротьбу за виживання і природний добір? Та ні… Не дозволяє мені такої легковажності моя строката фахова батьківська частка. Що можу, те зроблю. Без фанатизму але з розумінням місії.

Перше. Дам спокій своїй донечці. «Виховувати треба, поки дитина поперек ліжка лежить» – каже українська мудрість. Після двадцяти вже якось…некомільфо.

Друге. Постараюся не лізти у її нуклеарну сім’ю, коли вона в неї з’явиться. Знаю, що це буде не зовсім легко. Згадую анекдот. Каже теща до зятя: «Сину, як я помру, ви мене спаліть і по двору розвійте», а той: «Ні мамо, нема дурних. Чуть вітер – і Ви в хаті». Так, мені буде важко, як тій тещі))) але ж «дав слово – тримай».

Третє. Як я від цього не втікала все життя, все ж буду поглиблювати свої знання у сфері виховання та управління. Мої предки, моя вчительсько-управлінська династія, сподіваюся, будуть мені енергетичною підтримкою. Гени, як то кажуть, «не проп’єш»))).

Четверте. Буду займатися просвітою для батьків, розвиваючи свою психотерапевтичну ідентичність, звичайно «не стрибаючи вище голови» і розуміючи, що кожна система має свої процеси, свої кордони і свої атрактори.

Ось такі роздуми проти ночі про сім’ю, про батьків, про виховання, про любов. Якось полилися самі))). Вдячна за можливість публічності цих думок. Дякую усім, хто дочитав)))

Щиро бажаю любові, вам і вашій родині, Майя))

 

Залишити відповідь