post

Вона несамовито бігла темним вузьким тунелем, усе своє свідоме життя, вдивляючись у світло, яке манило її десь там, вдалині, жевріючи вогняною крапкою. Бігла, достоту не розуміючи чому і куди біжить. Бігла не озираючись і не звертаючи уваги ні на що. Так минали години, дні, роки, десятиліття…

Аж однієї миті перед нею виникла нездоланна перешкода. Вона на щось натрапила, щось її зупинило. Щось важке, тверде, холодне, вологе… Запаху вона не відчула. Омріяне світло вдалині ще виднілося, та щось не пускало її бігти далі. Вона щосили намагалася подолати цю перешкоду. То заперечуючи її наявність взагалі, то знецінюючи її силу і вплив на своє незбагненне бажання бігти, будь-якою ціною.

Та перешкода ніби ставала вищою, більшою і сильнішою, огортаючи її і стискаючи кільцем полону. Солодко шепочучи на вухо: “Всееее. Ти прибігла…”. Нарешті вона була змушена зупинитися. Зупинитися і… подихати.
Її виснажене тіло зігнулося у мить, ніби переломившись навпіл. Важко і рвучко дихаючи собі у набряклі коліна, вона нічого не відчувала.

Поволі почали приходити думки. Люта злість накотилася і втопила її у нерозумінні. Чому саме тепер вона мусить зупинитися, коли яскраве світло в кінці тунелю ніби ж так близько?! І ніби ж залишилося зовсім не багато… Чому вона має зупинитися зараз, коли вона, здавалося б вже налагодила ритм дихання, обрала потрібний темп?! Її ноги вже бігли самі, як колеса Інтерсіті, не підкоряючись її волі. Та й волі вже не було. Вона була непотрібна їй у цій злагодженій до автоматизму, маніакальній активності. Вона просто знала, що їй треба бігти туди, на світло. Просто бігти, з усіх, щедро подарованих їй сил. “Чому саме тепер я зупинилася?..” – злості вже не було. Був лише відчай.

Наразі залишалося лише одне – дихати. І вона дихала, рвучко вдихаючи в себе Всесвіт та видихаючи сухим жаром думки, які в повітрі наче ставали іншими. Вони ніби розпаковувалися, розархівовувалися, розкривалися. Їх ставало більше, більше і вони були такі різні. Думки оточили її зігнуте навпіл тіло з усіх боків і раптом вона відчула бажання негайно розпростатися, щоб побачити, зрештою, їх усі.
Коли, напруживши м’язи, вона обперлася руками у свої скамянілі стегна, щоб випростати виснажене бігом тіло, її ніби вдарило струмом. “Це неможливо! Як! Чому! Як я маю побачити? У мене ж тісно заплющені очі! Чому?! Чому вони заплющені?!” – це усвідомлення струснуло її з середини, перевернувши душу догори дриґом.
Їй стало до болю страшно. Страшно відкривати очі, страшно вирівнюватися. Страшно. І вона знову зігнулася. Перехопило подих. Думки роєм гули в її голові: “Як? Чому? Я що бігла із заплющеними очима всі ці роки? Справді!? Для чого? Коли це сталося? Як я не помітила?!..”.

Вона дихала і думала, намагаючись піймати кожну думку, хоча б зачепити її за край, хоча б торкнутися… Та вони то з’являлися, інколи суперечачи одна одній, то зникали залишаючи її наодинці з тягучою, дзвінкою порожнечею. “Я підведуся. Я цього хочу” – подумала вона – “бо хіба є інший вихід?”. Набравши повні груди повітря, на скільки дозволило їй зкуцюрблене тіло, вона випросталася. І… завмерла від болю. Усе її тіло, ніби стало суцільним болем. Суцільною раною. Вона його відчула. Усе цілком, в одну мить. Кожен м’яз, кожен суглоб, здавалося вона бачить, як працюють її внутрішні органи.
“А-аааа” – зірвалося з нерозтулених вуст. Вона почула це, Почула свій голос і він здався їй чужим. Потім відчула невимовну спрагу у пересохлому на Сахару горлі. Потім відчула легкий подих вітру, на липкій і брудній шкірі. Потім, потім вона відчула запах того вітру. Так, так. Він пахнув дитинством. Дивно, трепетно і сумно… Сльози градом покотилися по її щоках. І нарешті – непереборно закортіло розплющити очі.

Вона ще довго вагалася, несміливо перебираючи думки на кшталт: “А що як?..” Та потроху, несміливо її кволі повіки розплющувалися. Сліпучо яскраве світло, з потужністю Цунамі, вмить заполонило її, як порожню посудину. Воно заливалося у найдрібніші щілини тіла, вривалося в душу, збуджуючи дух до незнаних нею досі вершин.
Поволі вона оговталася. І тіло зрештою “змирилося” з цим осяйним теплом, крок за кроком звикаючи до нього. Відчуваючи найменшу зміну температури, напряму чи сили цього потоку. І душа почала говорити, і з’явилися сили. Аж тепер вона була готова побачити все навколо, відчути все, зрозуміти все… Захотілося Жити. Тут, тепер, негайно. І вона почала Жити, відчуваючи світ усім тілом і душею. Ніби вперше, з дитячим запалом, забувши скільки тепер має за плечами зрілих років.

Тоді вона ще не знала, що її шлях до Життя лише починається. Так, лише починається. І що на тому шляху вона ще не раз  відчує, як її тіло згинатиметься і нитиме від болю, як її душа кидатиметься від “добра” до “зла”, як її мозок розриватиметься від шаленого потоку яскравих думок. І вона ще не знала, що все одно впорається з тим усім, стаючи ще кращою у своїй м’якій силі.
Тоді вона напевне знала лише одне. Більше ніколи вона не бігтиме “в милі” з міцно заплющеними очима на примарну цятку у кінці збудованого кимось тунелю.

08.04.2020 © Майя Лукова

Залишити відповідь