post

Він увійшов до кабінету невпевнено, ніби на мінне поле, уважно вдивляючись у кожен предмет. Він ховав погляд, прикриваючи його ледь помітною посмішкою, ніби йому було нестерпно соромно за те, що він тут (Як я до такого докотився?..).
Сів.
Мовчимо.
Переді мною дужий, високий молодий чоловік середніх років. Добре одягнений, симпатичний (по-чоловічому). Та чомусь немає впевненості в рухах його тіла. Хоча, так часто буває, коли ти вперше в кабінеті психотерапевта. Бо що воно таке, та психотерапія? Треба бути напоготові…
Та цього разу це було щось інше…

– Що привело вас? Які маєте очікування від нашої роботи? – щось таке запитала я.
– Мені вже давно не 30, а я не знаю хто я, як далі жити, чим хочу далі займатися…
Поки він це говорив я не відчула, що він справді готовий… Готовий змінити щось. Готовий вийти з цього становища. Це звучало якось непевно. Ніби він чернетку накидав (Скажу, а там побачимо. Всеодно нічого з цього не вийде, тільки час потрачу і гроші…).
Та, все ж… Я відчула ледь помітний присмак надії в його словах, чи в погляді глибоких очей… Він ніби на секунду випрямився.

Це була перша наша зустріч. Він був мовчазним і невпевненим, з блукаючим поглядом побитого собаки і зігнутою спиною. Хоча його зовнішність, його міцне, високе тіло красномовно говорили мені про потужний потенціал внутрішніх ресурсів, подарований предками.

Потім ми говорили про втрату його опори. Опору, яка (як він думав) була міцною і надійною і йому було безпечно жити, любити, розвиватися. Та через те, що вона була зовнішньою, а не частиною його самого, її втрата зламала його дух (це я взнала пізніше). Тепер він ніби сам не свій, не відчуває сили, не відчуває опори…

Ми працювали багато (більше, ніж він очікував і складніше ніж я думала). Та через більш як півтора роки, на завершення роботи, я побачила перед собою молодого чоловіка, який сміливо дивлячись в очі, посміхався “у повний зріст”. Який був готовий спробувати жити своїм розумом, душею, тілом. Готовий робити помилки і виправляти їх, без панічного остраху покарання. Готовий відчувати і говорити про свої почуття і потреби, без страху здаватися слабким. Готовий мріяти, планувати, свідомо обирати для себе своє. Свій шлях. Свою діяльність. Свою людину. Своє життя. Який готовий спробувати жити за власними правилами.

Такий запит при зверненні до психотерапевта звична справа. Ні, не обов’язково я чітко чую від клієнта цю фразу “ніби втратив(ла) опору”. Це може звучати як: “не відчуваю землі під ногами”, “підкошуються ноги”, “голова йде обертом”, “як білка в колесі”. Так їх багато, цих фраз…
Трапляється, що навіть немає чіткого усвідомлення хто, або що було тією опорою.

Такий запит – це нормально. Бо й приходять до психотерапевта по опору (свідомо чи несвідомо). І зазвичай це не пошук внутрішньої опори. Одиниці приходять за цим (або думають, що за цим). Ті, хто вже мав певний емоційний досвід самоусвідомлення.

Зазвичай звернення до психотерапевта – це пошук тієї ж зовнішньої опори. Інколи – це непряме прохання “допоможіть мені”. А інколи – пряме.

І звісно, я обіцяю бути нею, тією “опорою”, деякий час нашої роботи. Буду, щоб створити безпечне середовище, в якому безпечно розкриватися, можна плакати, робити помилки, безпечно бути “онучею”, “зраненою дитиною”… та ким завгодно.

“А потім ми шукатимемо твої внутрішні опори”- говорю я – “І тоді почнуться складні часи в роботі: покажуться у всій красі твої супротиви, регресія, обезцінення… Та все це, частина нашої роботи”.

І все це я терпеливо пояснюю “на березі”, неквапливо занурюючись в наш контакт, щоб справді бути опорою для клієнта в час, коли в нього більше немає опори, немає сил жити…

Погодьтеся, врата опори може статися у будь-якому віці (і в 16, і в 70). І з ким завгодно.
Та значно менша вірогідність її втратити, якщо вона внутрішня, як наслідок зваженого виховання. Так, вона може похитнутися та вона є, поки жива особистість. Якщо ж опора зовнішня, якщо вона залежить від оцінки, від інших людей, зовнішніх факторів, то її втрата – лише питання часу. І добре, якщо це станеться в 16, а якщо в 70?..

Безмежно вдячна кожному своєму клієнтові. Дякую, за віру кожного і кожної з вас в мене і в себе. За вашу працю і любов.
Вірю, що кожен з нас впорається.
Щиро ваша Майя💚

Залишити відповідь